Легенди про музичні інструменти

Легенда про трембіту

«Оповідають, діялось те ніби тоді, коли в Карпати тільки-но прийшли русини, що втекли сюди з долин, куди прийшли кочівники-завойовники. Як дісталися вони, русини, до гірського краю, то гори-доли геть обіп'яли, абись-то якось прилаштуватися з родинами. Розумніші, ті подалі од гурту подалися. Знали ж бо: де глитно є, там долі не очікуй — бо виникне сварка за землю чи ліс, за воду чи звірину. Кажуть, часи такими злостивими були, що не до взаємної любові людям було, кожен дбав, аби самому якось вижити.

То ж дві родини — в одній ріс леґінь красний, у другій юнка, мов та чічка,— на різні кути попростували. Ті — у Бескиди, ті — до Говерли. Роз'їхалися, розлучивши леґіня та юнку, котрі змалечку кохалися, змалечку рука в руці простували життям, мріяли.

Сумуючи за милою, придумав Івасько, леґінь той красний, трембіту — інструмента, що ввібрав у себе і чари гір карпатських, і почуття хлоп'яче полум'яне, і силу громовиці незвідану. Як гукне, бувало, з Бескиду, то дівчина аж на Говерлі чує голос милого. У відповідь трембітала йому вона. Бо вигадали молодята мову трембітову, аби почуття свої палкі одне одному на відстані повіряти.

Та не судилося юним бути в парі: у сутичці з хижим звіром поранений був Івась, та невдовзі й помер. А дівчина не знала про це, все викликала голосом подарованої хлопцем трембіти милого на розмову. Не маючи надії, взяла з собою інструмента та й піднялася на Говерлу. Відтоді її вже ніхто не бачив. Зате — чув. Якщо десь у Карпатах умирало чиєсь юне кохання, то опівночі линув з Говерли трембітовий тужливий гук — то юнка прикликала до себе скривджену дівчину.

Минали часи. За зразком Івасевої трембіти майстри-умільці почали виготовляти цю триметрову дуду, звук якої увійшов у побут, у серце, у душу і мрію гуцула»

Легенда про скрипку

«Колись дуже давно жив на землі юнак. І був він звичайною людиною, але тільки зовні. В душі його від народження звучала музика. Він міг її наспівати, а от інструмента, який зміг би передати його чарівні мелодії, в ті далекі часи ще не було.

І от одного разу приснився юнакові дивний сон - ніби йшов він непролазними темними хащами. Пробирався довго, втрачаючи сили, але надію вибратися не втрачав. Раптом перед ним виникла гора, вершина якої впиралась аж до самісінького неба. Нікого не побачив юнак на тій горі, але почув голос:

- Я давно тебе чекав, людино, цілих двадцять років. Я бачив твоє народження й уселив у твою душу музику. Чи не загубив ти її?

- Ні, - відповів здивований юнак.- Музика весь час живе у моїй душі, але я не маю інструмента, який би допоміг мені передати красу мелодій, що народжуються в моїй душі.

- А навіщо тобі потрібен інструмент?

- Я хочу ті мелодії дарувати людям. Можливо, їм буде легше жити...

- О, це гарний вчинок - подарувати іншим красу, якою володієш тільки ти. Добре, я навчу тебе, як зробити необхідний інструмент. Але ти назавжди втратиш спокій. Ти будеш важко працювати, виконуючи замовлення тих же людей. Чи згоден ти, юначе, на таке життя?

- Згоден, - не роздумуючи сказав той.

- Тоді однині ти зватимешся Майстром. У понеділок до сходу сонця ти вирушиш у дорогу до далеких північних лісів. Ітимеш три доби. В четвер на світанку ти врешті побачиш ліс. Іди поміж дерев, прикладай вухо до кожного. В якому почуєш музику - зрубай. Зроби з нього скрипку. Вона знатиме мелодії твоєї душі.

Юнак так і зробив. Довго він майстрував скрипку із співучого дерева. Та коли закінчів і провів смичком по струнах, то почулась не чарівна музика, а страшний скрегіт. Майстер кинув інструмент на підлогу й у розпачі ледь не прокляв своє життя. Заради чого він витерпів стільки пригод? Втомлений і розбитий, він задрімав. І знову почув той голос:

- Я не сказав тобі найважливішого: голос для своєї скрипки ти знайдеш на тій високій горі, вершина якої обгорнена білими пухнастими хмарами. То голос твоєї коханої. Забравши її голос, ти назавжди зробиш дівчину нещасною. Чи готовий ти до цього?

Юнак не встиг відповісти, бо сон розвіявся. Але музика в його душі не змовкла, й вирішив юнак іти до високої гори.

Йшов він довго. День змінювала ніч, а за ніччю знову приходив день. Невідомо, скільки пройшло часу, як на горизонті замаячила гора, вершина якої була обгорнена білюсінькими хмарами. Майстер прискорив ходу. Він тоді ще не знав, перед яким вибором поставив його віщий голос.

І коли юнак виліз на гору, то побачив прекрасний палац, який знизу не можна було бачити через хмари і туман. Майстер з хвилюванням переступив поріг палацу й завмер, побачивши перед собою чарівну дівчину. Коли вона заговорила до нього, серце юнака ледь не розірвалося від жалю, адже цей кришталевий чарівний голос він мав відібрати.

Коли він розповів дівчині, навіщо прийшов, вона посмутнішала. Юнак сподобався їй, і красуня вирішила йому допомогти:

- Я готова віддати тобі свій голос, але ти повинен будеш зі мною одружитися. Ти розумієш, що я буду німою, ніколи більше до тебе не заговорю. Я йду на цю пожертву заради тебе, а ти - заради людей. То як нам бути?

Юнак був готовий до всього, адже він з першого погляду закохався в цю прекрасну дівчину.

І скрипка озвалася голосом коханої. Це була пісня прекрасна, ніжна, але смутна. Смутною була й Майстрова дружина. Посміхалася лише тоді, коли плакала скрипка, даруючи людям мелодії їхнього кохання.»

Легенда про троїстих музик

«Три легені – скрипаль, цимбаліст і сопілкар – закохалися в одну дівчину. Вибираючи собі нареченого, красуня запропонувала їм прилюдно змагатися у грі: чиє виконання визнають найліпшим – за того вийде заміж. 
Кожен із парубків грав на своєму інструменті найулюбленішу мелодію. Та виконання було таким майстерним, що жоден не одержав переваги. Тоді дівчина звеліла їм грати одну й ту саму пісню, але й цього разу надзвичайно важко було виявити найкращого… 
Залишилося останнє: грати легеням разом. Та від сумісної гри народилася нечувана досі чарівна музика і народ вирішив – не слід розлучати легенів. А музику ту назвали троїстою.»